Профспілки потрібно «перезавантажити». Інакше помруть на задвірках суспільства

Запитайте у десятка пересічних українців на вулиці, навіть столичній, хто очолює найбільше профспілкове об’єднання країни, і мінімум від дев’ятьох почуєте «не знаю». Не здивуюся, якщо й десятий не знатиме.Або спробуйте з іншого боку. Перегляньте сторінки новин чи аналітики десятка найпопулярніших засобів масової інформації – що там про профспілки? Практично нічого. Ніби й нема в країні таких.

Зазирніть в Інтернет. Там, звісно, пошукова система запропонує чимало згадок про українські профспілки. Не полінуйтесь, прогляньте хоча б півсотні цих згадок, і ви побачите, що йдеться про малозначущі з точки зору основних функцій профспілок події чи явища. Принаймні, скласти для себе чітке уявлення, що профспілки роблять для захисту трудових прав українців, окрім виголошення декларацій, ви не зможете. Швидше, навпаки, дійдете висновку, що захист означених прав і життя профспілок перебувають ніби в паралельних просторах – не перетинаються.

Наведу дрібний, але показовий, як на мене, приклад: тема останньої (7 липня) прес-конференції Василя Хари (голови Федерації профспілок України, про якого не знають дев’ять з десяти перехожих) була заявлена як «Профспілки в реаліях соціально-економічної кризи: проблеми і перспективи» (питання для обговорення – «Аналіз соціально-економічної ситуації в Україні та роль профспілок щодо подолання наслідків соціально-економічної кризи»), а йшлося на ній виключно про, цитую прес-реліз, «спроби нелегітимної зміни профспілкового керівництва на всіх організаційних рівнях, вилучення майна Федерації та членських організацій, печаток і статутних документів». Тобто, про судову війну за майно ФПУ (основа його – більше сотні санаторно-курортних закладів). Звісно, можна пояснити цю майже анекдотичну «паралельність» звичайною недбалістю прес-служби ФПУ щодо визначення теми прес-конференції, але вийшло, повторюю, показово.

Ми всі любимо казати, що Україна будує громадянське суспільство. Це, серед іншого, коли в країні є сильні і впливові громадські організації. А яка громадська організація об’єктивно має бути найсильнішою і найвпливовішою? Звичайно, - профспілки. Але це теорія. Реально ж профспілки нині впевнено перебувають на задвірках громадського і політичного життя України, і ситуація тільки погіршується. Те, що уряд ухвалив рішення підвищити ціну на газ без попереднього узгодження з профспілками, як того вимагає Генеральна угода про тарифи, і те, що після відповідного протесту профспілок це підвищення ніхто не збирався скасовувати чи хоча б призупиняти, дуже добре показують нинішні реальні, а не декларовані, місце і вплив профспілок.

Мені неприємно про все це говорити. Тому що профспілковою роботою займаюся 18 років, а отже не можу і не маю права оцінювати все як сторонній спостерігач, не приймаючи на себе частку провини, і як профспілковий діяч популярність серед людей з вулиці маю не більшу, а ще меншу, ніж народний депутат Василь Хара. Однак маю нескромність заявити, що належу до тих людей, які вважають ситуацію у профспілковому русі України критичною і закликають її негайно і рішуче змінювати. Мені неприємно визнавати, що основні новини профспілкового життя, які потрапляють у публічний простір, - це новини про майнові суперечки, участь у рейдерстві, внутрішні чвари, інтриги, взаємні звинувачення, тощо. Мені, приміром, неприємно (у тому числі й через те, що стосується мене особисто) говорити публічно, що минулого місяця ФПУ абсолютно незаконно викинула з правлінь та наглядових рад фондів обов’язкового державного соціального страхування більшість представників профспілок, які не входять до її, ФПУ, складу (залишили лише представників «незалежних» профспілок працівників податкових органів, міністерства внутрішніх справ, Академії наук…) І тепер сотні тисяч, якщо не мільйони, українців, сплачуючи немалі соціальні внески, втратили навіть мінімальний (через меншість у представництві у керівних органах фондів) вплив на їх справедливий розподіл.

Мабуть, я таки перебільшую, згущаю фарби. Бо знаю чимало випадків справжньої, а не підкилимної, профспілкової діяльності, знаю чимало профспілкових лідерів та активістів, яким справді болить за свою справу. Знаю, що думка про необхідність рішучих дій на об’єднання зусиль українських профспілок не зависає в повітрі. Є люди, які, попри все, не втрачають віри у проведення Конгресу всеукраїнських профспілок, на якому усі, без винятку, найбільші профспілкові об’єднання таки домовляться разом робити те, задля чого, власне, профспілки існують в цьому світі. А, отже, можна й потрібно профспілкам вибиратися із задвірок, або, використовуючи популярний нині термін, «перезавантажити» національний профспілковий рух. Хоча б тому, що чекати чи відступати далі просто нікуди.

В’ячеслав Рой, головуючий на Всеукраїнських зборах профспілкових організацій та профоб’єднань, що не входять до складу ФПУ, голова Федерації профспілок працівників малого та середнього підприємництва України